ПОЧУЙТЕ ДИТЯЧІ ГОЛОСИ

Якщо ви хочете розповісти свою історію - пишіть нам на пошту. Ми зробимо все, щоб світ почув голоси наших дітей і долучився до допомоги.

"Всі наші дні були схожі на один великий..."

Ганна, 10 років

Я жила звичайним дитячім життям. Грала з друзями, ходила до школи, читала гуляла. Все було добре і здавалось, що кожен день був наповнений життям. Я любила їздити до моря і їсти морозиво. Батьки обіцяли купити мені собаку, якщо я буду добре навчатись. Я робила все можливе, щоб моя мрія здійснилась.

Але 24 лютого почалась війна. Я прокинулась і почала збиратись до школи. Раптово навколо почали роздаватись вибухи. Ми з сестрою дуже злякались, бо батьків не було вдома. Вибухи продовжувались, і ми з сестрою просто забились у кут і почали плакати. Незабаром прийшла мама і заспокоїла нас.

Після цього всі наші дні були схожі на один великий. Всюди були вибухи, безкінечно вили сирени. Інколи були спокійні дні, і ми з сестрою мали змогу вийти погуляти на вулиці. Школи більше не було, і я займалась вдома разом з мамою. 

Ми були в окупації і після довгих роздумів вирішили евакуюватись у безпечне місце. Я не хочу розповідати те, як ми виїхали. Це було дуже важко. Але коли ми дістались до безпечного місця, мене здивувало те, що у магазинах усі полички наповнені. Також не було вибухів, тільки сирени, до котрих я звикла.

Скільки ми знаходимось у безпечному місті, стільки часу я не можу до нього звикнути. Я дуже сумую за нашою квартирою, за моїми іграшками, пледом. За дитячим майданчиком під домом, за школою і моїми книжками. Нам нікуди повертатись, але я хочу додому.

Я дуже хочу, щоб все стало, як раніше, а ця війна перетворилась на дуже поганий сон. Але головне, що я поруч зі своєю сім’єю, і ми живі та здорові.

Софія, 14 років

У 2014 році ми з родиною переїхали до смт. Очеретине після того, як російські війська окупували моє рідне місто. Життя потрохи наладжувалось, я пішла до нової школи, знайшла нових друзів. У новому містечку я захопилась малюванням і ходила до художньої школи. Ми думали, що того жаху, котрий ми вже пережили, з нами ніколи не повториться.

"Ми думали, що того жаху, котрий з нам був, не повториться"

Софія, 13 років. 2021 рік

Софія разом з маленькою сестричкою. 2021 рік

Але 24 лютого все змінилось. Я пам’ятаю той день по хвилинах. Мама з татом поїхали на роботу, а ми з молодшою сестрою збирались до школи. Раптом, почались сильні вибухи. Ми і раніше їх чули, бо жили майже на лінії зіткнення. Сестра дуже злякалась, а у мене був ступор. Я не знала, що робити.

Ми просто обійняли нашого котика і плакали. Після цього роздався дзвінок від мами. Вона сказала не виходити на вулицю і сидіти в коридорі. Коли батьки повернулись, ми ще довго сиділи налякані, але поруч з близькими страх по-тихеньку відступав. 

Зруйнований будинок у смт. Очеретине

Після початку війни ми продовжували відвідувати заняття у школі, але у дистанційному режимі. З кожним днем кількість вибухів зростала. Ми дуже боялись. Мама шукала місце, куди ми б могли переїхати, але у нас все ще була надія на те, що скоро все закінчиться. 

Згодом, ми все ж таки вирішили поїхати до безпечного місця. Після прибуття, мене вразило те, що можна поспати у тиші і не проводити півдня у коридорі або підвалі. 

Я ще досі не можу звикнути до нового місця. Ми знаходимось тут більше року, але всередині є відчуття, що нас почнуть бомбити. Я дуже сумую за своєю кімнатою, за своїми друзями, котрі залишились там і взагалі за мирним життям. А ще я сумую за своєю чашкою і одягом, своїми шкільними зошитами і письмовим столом.

Я хочу, щоб все закінчилось. 

"Батько просто мовчав, а потім пішов. Мама сказала, що він пішов захищати країну..."

Анна, 11 років

До 24 лютого я була відмінницею в школі, ходили з мамою, татом та молодшою сестричкою у парки по вихідним. Я навчалась у музичній школі і хотіла навчитись малювати.

У перший день війни мене розбудила мама, вона була дуже налякана. Сестра нічого не розуміла, дивилася мультики по телевізору весь день. Батько просто мовчав, а потім пішов. Мама сказала, що він пішов захищати країну, і я дуже пишалась їм. 

Ми ще місяць пожили в Кам'янському, а потім мати сказала, що безпечніше буде переїхати до родичів у Іспанію. Вони з самого початку кликали нас до них, бо переживали. Молодша сестричка дуже сильно не хотіла нікуди їхати, а я розуміла, що треба, тож усю дорогу заспокоювала її на руках. Мати всю дорогу плакала, бо хвилювалась за тата. 

Анна, 11 років

На виїзді з України наші прикордонники сказали, що я дуже хоробра. А на кордоні з Іспанією було важко, рятував онлайн-перекладач. Ми нічого не розуміли, взагалі.

В Іспанії перше, що мене здивувало - це спокійні люди, відсутність сирен і дуже красиве море. Воно не було схоже на Чорне або Азовське, де ми відпочивали до війни. 

Але жити там було складно. Моя мама не знаходила місця і постійно переживала за рідних, котрі залишились в Україні. Через півроку ми повернулись, де нас вже чекав батько, котрий повернувся з війни. Він захищав Київ та Київську область. Він мій герой!

Я ніколи не була настільки щаслива. Спати у себе в кімнаті, бачити своїх сусідів, ходити до своєї школи, гуляти з друзями - це все просто супер. Тому зараз, попри всі негарадзи, в мене тільки один настрій: я щаслива бути вдома поруч зі своїми близькими та рідними. 

"Тільки ввечері того дня, я зрозуміла, що почалась війна..."

Вікторія, 11 років

Ми з сім’єю переїхали з Луганської області у 2014 році. З того моменту наше місто ще досі окуповане, але ми віримо, що колись зможемо побачити його під синьо-жовтим стягом. Після переїзду життя здавалось важким: було складно адаптуватись під новий ритм, під нове місце. Але після 24 лютого, то був найкращий час.

24 лютого 2022 року я не розуміла, що відбувається. Моя мама і сестра були дуже знервовані, постійно метушились і не знаходили собі місця. Тільки ввечері того дня я зрозуміла, що почалась війна, коли почула першу сирену. Ми з сім’єю побігли в коридор і сиділи в очікуванні чогось поганого. 

Вікторія, 11 років. 2023 рік, Молдова

Вікторія разом з мамою і старшою сестрою

Не довго думаючи, ми вирішили поїхати з України. Моя сім’я добре пам’ятає ті часи, коли нам довелось їхати з Алчевську, і ми не хотіли, щоб це повторилось знову. 28 лютого ми вже були на шляху до Молдови.

З кожним блокпостом страх посилювався. Я думала, що через місяць – два ми вже повернемось, не хотілось вірити у те, що це надовго. Коли ми перетнули кордон з Молдовою, у нас стався неприємний епізод з поліцією. Це мене налякало, і я подумала, що до всіх українців тут ставлять так само, але, на щастя, нас дуже тепло прийняли місцеві. Зараз я ходжу до місцевого центру розвитку, знайомлюсь з новими людьми, котрі теж приїхали з інших регіонів України. Тут я проживаю своє дитинство, котре в Україні мені не дали прожити росіяни. 

Вікторія у Молдові, 2022 рік

Ми знаходимось тут більше року, і найбільший мій страх – не повернутись до України. Я скучила за своїми друзями, за своєю старшою сестрою, котра залишилась там, за рідними парками і кафешками, де ми любили відпочивати.

Моя мама каже, що після перемоги повертатись ще зарано, бо небезпека все одно буде.

Але я не втрачаю надії і вірю у ЗСУ. 

"Все, що я пам'таю про перший день війни - сірий"

Анастасія, 16 років

Яке у мене було життя до війни? Водночас і просте, і складне питання. Усе життя до 24 лютого  асоціюється з одним великим сонячним днем. Що там було в деталях - зараз навіть не згадаю. Знаєте, я планувала піти до нового гуртка, бо на карантині стало нудно. Не думала, що про цю мрію доведеться забути. Всі ми знали про АТО. Можливо, не дуже сильно розуміли, бо були ще маленькими, але ми точно знали історію України, і що наша країна-сусідка може з нами зробити.

Анастасія, 15 років. 2022 рік

Анастасія разом із сім'єю

За декілька днів до початку повномасштабного вторгнення ми з друзями жартували, що я просплю початок війни, тому що інформаційний простір був наповнений новинами про те, що росія стягує свої війська до кордону з Україною. Іронічно, але так і вийшло. 

Я не почула перших нічних вибухів, напевно, воно й добре. Все, що я пам'ятаю про перший день війни - сірий. Сіре небо за вікном, сірі світлини загинувших людей, сіра шкіра батька і матері від нервів, сірий шум у голові. Не скажу навіть, яка емоція в той день у мене переважала - страх чи апатія.

Робота ППО у Дніпрі. Фото: ХДніпро

Найстрашнішим моментом у всій війні для мене була перша повітряна тривога. Я не розуміла, що саме треба робити, тож забилась в ванну кімнату і увесь час, поки тривала небезпека, сиділа і тряслась. Над моєю домівкою тоді пролетів винищувач, дякувати Богові, що наш, але перелякалася я сильно.

Врешті решт, це стало рутиною. Десь на початку літа 2022 я звикла до війни. Хоча не думаю, що до цього можна повністю звикнути. Я пам'ятаю, що в мене з'явилось бажання поїхати з країни і залишити це все позаду, коли о четвертій ранку я бачила як мимо мого вікна пролітають ракети ППО. Це, навпевне, найстрашніше, що я бачила на свої власні очі за усе своє життя. Але потім зрозуміла, що куди б я не виїхала, в які глухі ліси не зайшла, ця війна залишиться зі мною до останнього. Тож я залишаюся тут, поруч з рідними та близькими, до останнього. 

"Більш за все мене лякали вибухи"

Олексій, 9 років

Моє життя до 24 лютого було спокійним, як і у всіх дітей мого віку. Я ходив до школи, гуляв з друзями і багато грав у комп’ютерні ігри. 

Перший день війни я не дуже добре пам'ятаю. Мене розбудили батьки, сказали, що почалась війна. Я подумав, що це розіграш, але, подивившись ще раз на обличчя мами і тата, я зрозумів, що це не жарти. Моя сім’я довго обговорювала те, чи варто нам їхати з міста. Батько сказав, що поки в нас немає такої можливості, мама теж погодилась залишитись. 

Більш за все мене лякали вибухи. Ми живемо у районі, де дуже часто літають ракети. При кожній повітряній тривозі було дуже страшно, що одна з ракет може прилетіти до нашого будинку. Мої друзі кажуть, що вони вже звикли до цих вибухів, але мій страх не зник. Коли я чую гучні звуки, мені хочеться сховатись від них якнайдалі. Я боюсь, що навіть після закінчення війни я не звикну до них. 

Я дуже люблю своє місто, свою країну, і тому я не можу уявити, що колись я поїду звідси. Тут моя сім’я, мої близькі друзі і школа. Я не хочу їхати. До самого кінця ми залишимось тут, а після перемоги будемо допомагати Україні відновлюватись. 

Наш проєкт

Вторгнення Росії в Україну у 2022 році серйозно вплинуло на українців, особливо на найбільш вразливих дітей. Багато з них втратили свої домівки, стали свідками насильства та пережили травматичні події. Вони потребують догляду, підтримки та реабілітації, щоб повернутися до нормального життя. Важливість медіа-проекту для мене полягає в тому, щоб привернути увагу громадськості до проблем, з якими стикаються ці діти, а також підтримати та реабілітувати їх.

Медіа-проект «Дитячі голоси» складається з мультимедійних текстів, які безпосередньо передають травматичний досвід дітей, що пережили окупацію та були змушені покинути свої домівки. Він також включає історії дітей, які залишилися в Україні і не опинилися в центрі конфлікту. Також дуже важливо було розповісти історії дітей, які залишили свою батьківщину і мігрували за кордон, щоб врятувати своє життя.

Поділіться з нами своєю історією!

Контакти

Телефон

097 547 37 67

Email

elizabethkovtun09@gmail.com